Чому китайські товари в Україні не відчули війни?

Кілька місяців тому полтавські поліцейські купили систему спостереження у китайської «Hikvision». Те саме зробили і черкаські силовики. Майже в той самий час придбала цю систему відеоспостереження і Чернігівська ОДА. Чернігівці обґрунтували закупівлю так: «з метою виявлення ворожих диверсійно-розвідувальних груп, які останнім часом значно активізували свою діяльність».

Виявляти диверсантів українці вирішили за допомогою китайської фірми, яка знаходиться в Реєстрі НАЗК «Міжнародні спонсори війни», проти якої діють ще довоєнні санкції США, а в Британії їй заборонено постачати продукцію державним установам.

Можливо, ще кілька років тому можна було зіграти в гру «крайня хата» і заплющити очі на невідоме програмне забезпечення китайців, яке може передавати що завгодно і кому завгодно. І на китайський демпінг, який поклав не одного національного виробника. Можна було колись, але не сьогодні, коли Китай усіма кінцівками вліз в нашу війну на боці росіян. Суть не в одній китайській фірмі, і не в одній галузі. Проблема у цілій країні, яка допомагає воювати проти нас, але не відчуває в Україні навіть натяку на презирство.

Неможливо утримати всіх громадян від купівлі «made in China»: це винятково моральний вибір. Але коли російським поплічникам перераховують структури, які уособлюють державу,- бере розпач.

Митна служба купує на 25 млн. євро у китайців сканери. При чому у таких китайців, які є персоною нон грата в США. Перед тендером митникам пише американська фірма: «Ви дали замало часу на підготовку до тендеру: лише тиждень. Додайте ще тиждень». «Ні,- відповідають митники.- У нас війна. Нам треба швидко». Китайці встигли. Вони завжди встигають: і росіянам продати деталі на зброю, і скачати гроші у тих, кого ця зброя вбиває.

«Укрзалізниця» вся в китайських рейках. І в проблемах з ними. Раніше було простіше: рейки робив Ахметов. Тільки виготовляв він їх у Маріуполі. А тепер «УЗ» купує продукцію у тих, хто доклався до знищення Маріуполя. Бо дешевше, ніж у європейців.

«Укргазвидобування» купує труби. Воно поки ще має свого національного виробника – Пінчука. Правда, завод його в Дніпрі знаходиться під обстрілами. Зате в китайців – мир, і труби дешевші.

В грудні китайці продали труб «УГВ» на 20 мільйонів доларів. За останні кілька років – на 5.6 млрд.₴ Продавали не китайці, а їхній посередник – колишній емігрант з України Федір Закусило, власник невеликої американської фірми Vorex, яка й торгує китайськими трубами. У своїх блогах в українських медіа він переконливо пише про те, що його бізнес є чистим і вірить, що «час олігархів мине ( маючи на увазі Пінчука), і «українська мрія» стане реальністю».

Українську мрію, звісно легше втілити, ніж американську. США і ЄС давно і без всякої війни закрились від китайського металу митами. Бо державна економіка Китаю розчавить ціною будь-якого місцевого виробника, разом із його податками і робочими місцями. Україна теж, до речі пробувала зіграти за європейськими правилами. У травні 2020-го виставила на п’ять років антидемпінгове мито на китайські труби. Протрималось мито лише до вересня. Повірили обіцянкам китайців підняти ціну. Війна нічого не змінила. Головне – не війна, а процедура. І нижча ціна. Так щоб розуміти: на грудневому тендері китайці обігнали по ціні «Дніпровський трубний завод» на 0,001%. Правда, і ці мікропроценти випаруються одразу після поставки: для іноземців контракт фіксують по валютному курсу, і при девальвуюючій гривні ціна виявляється набагато вищою.

Щодо процедур. Я розумію чиновників, яким легше зробити погано за накатаною процедурою, ніж добре – новим способом. Бо в нас же є відгодовані тилові війська під назвою «силовики і контролери», які в тюрму не посадять, але крові вип’ють добряче.

По Росії-Білорусі процедура є: центральна влада закони прийняла. А по Китаю – нема. І нема на те ради.

Насправді рада на те є. Існують, для прикладу, чиновники, які беруть на себе відповідальність. Невеликий, але дуже прецедентний тендер. Золочівська сільрада на Київщині відмовилась допускати до тендеру «Hikvision», бо він є в Реєстрі НАЗК «Міжнародні спонсори війни». Український представник китайців пішов до АМКУ з доводом, що Реєстр НАЗК на відміну від Списку РНБО є «лише репутаційним». Однак Антимонопольний вирішив, що сільрада мала право застосувати такий бар’єр, і китайців не пустили.

Дехто бореться партизанськими методами. «Ощадбанк», купуючи інкасаторські авто, обрав українську фірму, витуривши трошки дешевших китайців через кілька довідок. До речі, застосував приблизно той самий прийом, який роблять самі китайці, не пускаючи нікого на свій ринок.

На жаль, такі правила – це як сльози для Жовтого моря. Держава мусить робити свої системні кроки ( публічні, чи не публічні), щоб обмежити експансію країни, яка мріє стати новим лідером світу.

Якщо уряд і парламент не можуть поставити Китай в один ряд із Росією, Білоруссю і Іраном, варто зробити бодай три швидких кроки.

1. У сферах, де в Україні є свої національні виробники, поставити антидемпінгову завісу на китайський товар. Щоб не придумувати велосипед, взяти за алгоритм антидемпінгові мита Європейського Союзу.
2. У сферах, де національних виробників немає, і на тендерах будуть змагатись лише виробники інших країн, максимально допомогти НАЗК збільшити Реєстр спонсорів війни. Бо поки що цей Реєстр є радше дітищем НАЗК, аніж центральної влади загалом. Критерій вибірки один: якщо закордонна фірма допомагає російській економіці, в Україні вона працювати не може. Наприклад, у тих же китайських трубних заводів основний ринок збуту – Росія, з її «Газпромами», «Лукойлами» і т.д.
3. Неформально повідомити своїх підопічних по вертикалі, що китайські товари втратили статус привілейованих. Те ж «Укргазвидобування» могло оштрафувати Vorex із китайськими трубами за затримку поставки на мільйони. Але не оштрафувала: партнери ж.

Ну, а зараз складається ідіотична ситуація. В України грошей на економіку вже немає. Усі гроші йдуть із Заходу. І на цю західну допомогу ми купуємо товари у ворога, проти якого і скерована ця допомога.

Чи ще один абсурд. Служба безпеки України ловить всіх, кого треба і не треба, хто торгує з Росією, а тим часом вироби з російського металу, перероблені на китайських підприємствах їдуть сюди перемагати на державних тендерах.

Так, напевно, ми заплатимо трохи більше грошей за товар іншим країнам. Але це ті країни, які і дають нам гроші. І зрештою, справедливість не вимірюється в доларах, а тим паче в юанях.